Блог
Де в Індії говорять санскритом у повсякденному житті?
Юлія Філь
Важко уявити діалог на санкриті між дружиною і чоловіком, мовляв прибери, будь ласка, шкарпетки з-під ліжка, вони там вже третій місяць стоять – вибач, люба, зроблю. Тож що це за місця, де санскрит – не тільки сакральна мова шастр, а й мова повсякденно спілкування?
✔️Маттур, Карнатака – відоме як «санскритське село Індії», де жителі спілкуються між собою на санскриті. Це приваблює дослідників і туристів.
✔️Багхувар, Мадг’я-Прадеш – село, яке надихнулося селом Маттур, про яке йшлося вище, й прийняло санскрит як частину своєї ідентичності.
✔️Каладі, Керала – місце народження філософа Шанкарачар’ї, центр санскритської вченості, де санскрит можна почути прямо на вулиці.
✔️Госакаллі, Карнатака – шкільна програма робить великий акцент на вивченні санскриту, що відображається і на побутовому спілкуванні.
✔️Джгірі, Раджастхан – спільнота Сарасват Брамінів у селі пильнує, щоб традиція зберігалася і свідомо культивує використання санскриту в побуті.
Цікаво, що «санскритські села» є в різних регіонах Індії – в Північному, Південному і Західному.
Тіло країни здобуло незалежність в 1947 році, а душа – 22 січня 2024»?
Нещодавно, 22 січня, Індія була в ейфорії від відкриття храму Рамі в Айодг’ї, що в Уттар-Прадеші. Саме на цьому місці, як вважають індуси, народився бог Рама, головний герой «Рамаяни». Та на тлі всієї довгої історії, пов’язаної з постанням храму, важко дати їй однозначну оцінку. У ліберальній індійській пресі її окреслюють як контроверсійну, а деякі індійські жінки обурюються, що чоловіки везуть їх у медовий місяць не на Ґоа, а в Айодг’ю (без жартів). На Кворі з’являються питання – «чи підтримують таміли постання Рам мандіра?», маючи на увазі те, що ця подія значуща радше для індуських націоналістів, а не індусів загалом. Усе це свідчить про те, що ейфорія торкнулася не всіх громадян Індії.
Індуси радіють встановленню історичної справедливості, якої чекали століттями, адже вони вважають, що храм Рамі в місті його народження стояв саме на цьому місці споконвіку, поки не прийшов могол Бабур, не зруйнував його і не поставив на його місці мечеть свого імені. Це було б реальним аргументом індусів, якби на місці були проведені детальні і незалежні археологічні розкопки.
Чому є частина індійців, які не вважають відновлення Рам мандіра хорошою ідеєю? Бо бажання відтворити історичну справедливість призвели до насилля. У 1992 році натовп індуських націоналістів розніс до фундаменту мечеть Бабура в Айодг’ї. Цьому передували запеклі спори між місцевою мусульманською і індуською громадами, які в 1984 році нині правляча партія Бгаратія Джаната взязала під своє крило й оголосила про початок кампанії з відновлення храму Рамі на місці мечеті. Після початку кампанії вплив партії почав зростати – у 1984 році, ще до запуску кампанії, БДП мала в індійському 545-місному парламенті 2 місця, а вже через два роки їх число зросло до 84 і продовжувало рости аж до 1999 року, коли партія вже мала 183 місця в парламенті.
Кампанія з відновлення храму Рами спровокувала ще одну трагедію – ґуджаратські погроми 2002 року. У місті Ґодгра спалахнув вагон потягу, який прямував в Уттар-Прадеш і в якому подорожували індуси. У цьому місті була велика мусульманська громада, їх звинуватили в підпалі, і, швидше за все, справедливо. То був час, коли через місто проїжджали цілі потяги з паломниками до Айодг’ї. Так маховик насилля продовжив свою ходу і дуже скоро перетворився на погроми мусульман у великих містах Ґуджарату. Уряд штату звинувачували в бездіяльності і мовчазному потуранні насиллю. Є свідчення, що поліція не поспішала гасити його, а інколи навіть показувала індусам будинки мусульман. В результаті загинуло близько 100 тис. людей, переважно ісламського віровизнання. Ще 200 тис. залишилися без домівок. Міністр Харен Панд’я, який, як кажуть, був готовий дати свідчення про події в Ґуджараті й дії уряду, був убитий начебто мусульманським терористом так і не встигнувши це зробити.
Справа Айодг’ї два рази була у Верховному суді Індії. Перший його вирок у 2010 році розділив спірну територію між індусами і мусульманами й заборонив будь-яке будівництво на цій території. Жодна сторона не погодилася з таким рішенням. У 2019 році, вже за правління БДП, Суд постановив, що спірна територія належить індусам, а мусульманам надається земля неподалік.
Справа закрита, індуси тріумфують, в Кабінеті міністрів кажуть, що тіло країни здобуло незалежність в 1947 році, а душа – 22 січня 2024, а в ліберальних колах Індії й на Заході – що політика мажоритаризму в такій багаторелігійній та багатокультурній країні, як Індія, до добре не доведе. Новопобудований храм Рами справді консолідував націю, та все ж той факт, що ціла кампанія з його відновлення відбувалася під прапором певних політичних сил й у рамках практик конструювання історії, які не дуже зважають на археологію і науку, робить подію неоднозначною.
Буддгі як душа? Буддгі як серце?
У індійській філософії є поняття «буддгі». Вперше воно з’являється в Катха упанішаді, а далі стало важливою категоріює філософської системи санх’я. Його люблять перекладати як «інтелект», а у англомовному варіанті як intellect або intelligence. Вріндавану Чандрі Дасу прийшло трактування буддгі як «душі» або «серця». Хоча я розумію інтуїцію Вріндавани Чандри Даса і частково з ним погоджуюся, все ж вважаю, що називати буддгі «душею» і «серцем» не зовсім коректно. Я не візьму на себе відповідальність переказати хід думок шановного Вріндавани Чандри, ви самі можете подивитися відео
. Я лише спробую пояснити, як мені відкривається поняття «буддгі».
Корінь «будд» можна пізнати здалеку – «будити», «пробуджувати». Тобто буддгі – це пробуджена свідомість, але не в буддійському позитивному сотеріологічнчому сенсі як звільнення, а в нейтральному – як свідомість, що усвідомлює. При чому ця свідомість може погано усвідомлювати, а може й добре. Арджуна називав Дурйодгану – дурбуддгі (durbuddhi), тобто тим, хто «з поганим буддгі».
Якщо спити, як ми усвідомлюємо, то поняття буддгі розкривається конкретніше – наше усвідомлення складається з тілесного усвідомлення (ми відчуваємо себе і світ через органи чуттів), з ментального усвідомлення (в нас виникають думки стосовно себе і світу), з емоційного усвідомлення. Про це Вріндавана Чандра добре говорить у відео, слушно додаючи, що ці різні способи усвідомлення можуть суперечити один одному. На ментальному рівні ми можемо думати, що щось є добром, а емоційно це може нас відштовхувати. Або ж ми можемо їсти несмачну їжу, але при цьому усвідомлювати її користь. Йдеться про те, що усвідомлення себе на різних рівнях може бути лебедем, щукою і раком, які тягнуть кожен у свою сторону. Є інтерпретація буддгі як інстанції свідомості, яка об’єднує усвідомлення тіла, розуму і серця (емоційі) в єдине несуперечливе усвідомлення. І я б могла задовольнитися такою інтерпретацією, якби не той факт, що всі ці усвідомлення є реактивними – тіло реагує на подразники зовнішнього світу через органи чуттів, розум теж реагує, тільки думками, врешті-решт емоції – це теж реакції. А понад цим реактивним є ще одна інстанція – ВОЛЯ, якою ми можемо спостерігати тіло, думки і емоції. Тобто крім оцих видів усвідомлення є вольове усвідомлення, або вольове знання, яке вище. Саме тому буддгі-воля або вольове усвідомлення/ вольове знання видається мені найкращим визначенням і перекладом буддгі.
А тепер до того, чому мене не влаштовує «буддгі-серце» і лише частково влаштовує «буддгі-душа». Так, ми кажемо «серцем чую» або «чує серце моє», ми апелюємо до серця, як до безпомильної інстанції, яка знає краще за розум. Але «сердечні» відчуття зазвичай є тими самими реактивними емоціями, не пов’язаними з волею людини. На приклад, колись я впала в ілюзію любові до однією людини і говорила собі, що у мене до неї «багато серця». Моя ілюзія любові ґрунтувалася саме на цих «сердечних» емоціях. Якби я вчасно не схаменулася і не усвідомила, що це «серце» не йде від моєї волі, створила би проблеми. Моя претензія до буддгі-серця ґрунтується саме на тому, що наші сердечні відчування не завжди є критерієм істини. «Буддгі-душа» мені подобається більше, бо якщо душу трактувати тут як «вічну дживу», як частину Бога в нас (або навіть самим Богом, як в адвайті), то вона справді може претендувати на інстанцію, яка ніколи не помиляється! «Душею чую»! Чудово, це означає, що я маю знання, яке джерелом своїм має непомильну душу. Єдине, що тут мене бентежить. По-перше, це те, що Миколай Карпіцький проговорив у відео – що душу можна сприймати і в платонівському сенсі, як психічну сутність людини, а не вічну частинку Бога, а по-друге, невідомо тоді, де тут ВОЛЯ самої людини. Чому вона ніби роздвоюється на себе і душу і «душа» знає краще?