Рецензії
Юлія Філь
КІНЕМАТОГРАФІЧНА «ХМАРА-ВІСТУН» (2022). І яким боком тут Параджанов.
Український індолог Павло Ріттер (1872 — 1939) за своє значно вкорочене радянською репресивною системою життя, на жаль, зміг перекласти українською лише окремі вибрані твори давньоіндійської літератури, які ввійшли в антологію «Голоси стародавньої Індії». Ми знаємо її за єдиним радянським виданням 1982 року із зеленою обкладинкою із Шивою Натараджею. Ріттер не міг оминути увагою санскритську ліричну поему Калідаси «Хмара-вістун». Ця елегія у свій оригінальний спосіб оповідає про історію кохання двох якшів, слуг бога Кубери — так би мовити, очима хмарини, яка покликана передати послання любові від якші до якшині, із Центральної до Північної Індії. Головний герой описує хмарині прекрасні краєвиди, які вона побачить на своєму шляху, тому ця елегія сповнена не лише любові до коханої, а й до індійської землі. Такою любов’ю, вочевидь, сповнений молодий сучасний індійський режисер Рагат Магаджан, який надихаючись Калідасою, а також південноіндійською театральною, танцювальною і ритуальною традицією, створив фільм-ритуал «Хмара-вістун» (2022). Найцікавіше, його основним натхненням стали… «Тіні забутих предків» Параджанова.
«Я був дуже, дуже натхненний цим фільмом, це один із моїх найулюбленіших фільмів, яким сирим він є, як він досліджує емоції, але яким свідомим він є у своїй формі — це просто мелодрама, але софістиковано відзнята, він зміг перетворити фільм на ритуал, це те, що дуже глибоко мене надихнуло в цьому фільмі. Це справжнє натхнення для мене, бо це – оригінальна форма в собі».
Хоч «Хмара-вістун» фестивальний фільм, та він зміг пройти між Сціллою експерименту й Харібдою доступності й масовості. Його можна дивитися всім — і любителям авторського фестивального кіно й тим, хто не гребує Голлівудом (або ж Болівудом). Мабуть, саме болівудська школа дала можливість Магаджану зняти універсальне кіно, яке відгукнеться кожному. Авторському ж кіно режисер поїхав вчитися до Лос-Анджелесу.
Ніщо так не промовляє до людства, як міфи й архетипи. Магаджан створив індійських Ромео і Джульєтту, Орфея та Еврідіку, двох закоханих, які долають межі світів — реальних чи соціальних, щоби бути разом. Джайвардхан (JV) і Таріні вчаться в школі західного зразка десь у передгір’ях Гімалаїв, учні якої ввечері після уроків спочатку співають християнських пісень, а потім тягнуть довге ОМ. Там, серед гірської зелені і співу екзотичних птахів, проходять виснажливі заняття фізкультурою, так само як і спостереження за небом у телескоп і уроки фотографії. Цей фільм можна було би прийняти за звичайну підліткову драму, якби в реальність елітної вестернізованої школи не вривалася індійська міфологічна реальність з усім інвентарем смислів і атрибутів. До Таріні приходить Демон, закоханий у неї. Вона — якшині, яку він відібрав від коханого й уже не перше життя поспіль хоче, щоб вона належала тільки йому. JV — якша, який має шанс врятувати кохану. Міфологічна реальність проривається в південноіндійських декораціях: демон постає у вбранні і з макіяжем актора храмового театру Керали — кудіяттам, що промовляє до коханої жестами танцю катхакалі. Режисер всотав із молоком матері цю традицію, бо всі його сестри й мама були досконалими танцівницями. Та навіть цього йому було замало — він сам відвідував майстер-класи танцю, досліджував його техніку й естетику, читав натья-шастру. Можливо тому камера також виконує танець жестів. Вистава кудіяттам складається із діалогів — наприклад, коли Демон виконує жест капітхака, він каже: «я заберу тебе» — камера повторює за ним, зближуючись до героя. Коли Таріні бачить Демона в коридорі, камера віддаляється, ніби даючи відповідь дівчини. Кожен рух апарату детально сконструйований відповідно до кудіяттам, кожен театральний кадр продуманий режисером і намальований ним же. Та ця кінокартина зроблена не просто на совість, у ній втілена вся цінність людської екзистенції, бо народилась вона із крайнього досвіду автора, коли він ледь не втонув, підхоплений океанічною стихією. Саме це дало Магаджану безкомпромісність творчості, бажання «писати» саме свою картину, з глибини свого єства, і не підлаштовуватися під жодні шаблони чи потреби ринку.
Тому він зняв своє. Плекав його десять років, з далекого 2012-го. Цей фільм не є чимось зовнішнім автору — він програє і його життя, його підліткові травми, його людей — випадкових і не дуже. Вчитель фотографії, бородатий Оле-Лукоє, — це не вигадка. Режисер знайшов свого реального вчителя, який уже був на пенсії, у якомусь гімалайському містечку. Він узяв його на роль себе ж, а той погодився відрощувати бороду. І ми б побачили цю реальну людину в кадрі, якби не лейкемія, яка забрала його життя в день народження режисера. Під час створення фільму було занадто багато подібних збігів, у яких сам режисер вбачає втручання Вищих Сил. Тому ця робота — це трохи більше за фільм Рагата Магаджана, це — його життя, доля і місія. Це відчувається у всьому — у відсутності жодного випадкового кадру, у тому, що кожен із них промальований і продуманий так, що якщо поставити задачу наробити естетичних прінтскрінів, то рука просто не покине клавіатури. Це фільм, де зустрічається Європа й Індія, традиція і сучасність, кіно й театр, вигадка й саме життя. Думаю, Параджанов знайшов собі гідного суперника в створенні фільмів-ритуалів. І це лише перша повнометражна робота режисера.