Як пенджабці закохали Україну в бгангру
Інтерв'ю з братами Гурнішем і Авнішем Пал Панесари
Розмовляла Яніна Чайківська
Брати Гурніш і Авніш Пал Панесари для здобуття вищої медичної освіти обрали Україну, а саме медичний університет в Тернополі. Їм вдалося не лише реалізувати свою мрію бути лікарями, а й ознайомити українців з танцювальним мистецтвом свого штату – Пенджаб. Спершу Гурніш брав участь в заходах культури, які організовували міжнародні та українські студенти. На цих подіях Гурніш представляв бгангру. Ритми бгангри запальні, а рухи енергійні і нагадують чимось український гопак. Сьогодні ми поговоримо з Гурнішем Панесаром про бгангру, Пенджаб, його гуру і любов до України.
– Коли ти вперше почав вивчати бгангру?
– Я почав вивчати бгангру, коли мені було лише шість років. Звичайно, в тому віці я не дуже цього прагнув – це було радше рішення моїх батьків. Вони хотіли, щоб я залишався в контакті з нашим пенджабським корінням. Вони розглядали бгангру як радісний, але водночас тривалий шлях бути єдиним цілим з нашою культурою. Коли я підріс, то закохався в енергію та дух бгангри – і це стало справжньою пристрастю.
– Чи хтось з твоїх батьків вивчав бгангру?
– Мій батько не вивчав бгангру, а ось моя мами знала гідду, яка є жіночим аналогом бгангри в народних традиціях Панджабу. Мої батьки заохочували мене і брата, створювали відповідну атмосферу вдома, яка спонукала мене та мого брата займатися бгангрою.
– Чи пам’ятаєш ти свій перший урок і чи був він важким?
– Минуло вже понад 20 років, тому я не пам’ятаю кожної деталі, але я пам’ятаю, що відчував хвилювання та легке поколювання в пальцях рук і ніг. Бгангра дуже енергійна та експресивна, тому потрібен час, щоб синхронізувати своє тіло з ритмом. На щастя, мій учитель був дуже терплячим та підтримуючим. Практика з моїм братом робила це заняття більше веселим, ніж стресовим.
– Хто був твоїм гуру з бгангри?
– Моїм гуру був Мандіпак Сінгх Білла. Він фантастична людина – добра, закохана в мистецтво та надзвичайно талановита. Він був відомий у регіоні Доаба завдяки своїй майстерності в бгангрі. Він був переможцем багатьох регіональних конкурсів. Його стиль був максимально автентичним. Своєю відданістю танцю він надихнув багатьох з нас. Понад 10 років тому він переїхав до Канади зі своєю родиною. Я не впевнений, чи він досі навчає бгангрі, але його слова і вчення залишаються зі мною.
– Які настанови вашого гуру ти пам’ятаєш?
– Він навчив нас, що бгангра – це не просто танець, це певний світогляд і ставлення до життя. Він наголошував на дисципліні, повазі до мистецтва, важливості посмішки та вираження радості під час танцю. Він змушував нас кланятися до та після репетиції, навчаючи нас смиренню та вдячності. Один з його найчастіших висловів пам’ятаю досі: «Якщо ваші ноги рухаються, але ваше серце не посміхається, – це не справжня бгангра». Ці цінності залишилися зі мною і ведуть мене донині.
– Що є найскладнішим у вивченні бгангри?
– Найскладніше – це послідовність. Бгангра вимагає витривалості, контролю тіла, ритму та самовираження. Якщо ви не практикуєте цей танець регулярно, ви втрачаєте природність його виконання, енергію. Але якщо ви терплячі та з пристрастю вивчаєте бгангру, то навчання не буде для вас важкою працею. Ви в цьому випадку будете відчувати справжню свободу і радість. Бгангра буде наповнювати вас позитивом.
– Які саме є відмінності в бгангрі для чоловіків і жінок?
– Традиційно бгангра була чоловічим танцем, а гідда – для жінок. Рухи бгангри були більш потужними та агресивними, відображаючи мужність і дух воїна, а гідда була більш граційною та плавною. Сьогодні ці межі розмиваються. Жінки виконують бгангру на світових сценах – і чудово бачити, наскільки інклюзивною та прогресивною вона стала.
– Які основні фестивалі з бгангри в Пенджабі?
– Бгангра виникла як свято врожаю, зокрема свято збору врожаю пшениці. Це більше, ніж просто танець, – це свято життя, природи та стійкості. Рухи імітують дії працівників сільського господарства – посів насіння, зрізання стебел пшениці, перенесення снопів. Це все символізує важку працю та вдячність природі. Бгангра певним чином є глибоко духовним танцем, своєрідним втіленням молитви до землі. Бгангра традиційно виконується під час свята Вайсакхі, що знаменує збір врожаю пшениці та створення Халси в сикхізмі. Її також можна побачити під час свят Лорі, Басант Панчамі, весіль та ярмарків. Великі фестивалі бгангри – Байсакхі Мела в Анандпур Сахіб, Лудхіані та Джаландхарі. Тут можна побачити бгангру в її найвеличнішій формі.
– Пам’ятаєте свій перший виступ на сцені?
– Так! Я був дуже юним і неймовірно хвилювався. Пам’ятаю, як міцно ми всі трималися за руки, гризли нігті за лаштунками, пітніючи у своєму костюмі. Але коли я побачив, як моя мама вболівала за мене в натовпі, мій страх зник. Це був чарівний момент – мій перший досвід виступу під софітами. З того часу я люблю сцену.
– Який виступ запам’ятався найбільше?
– Кожен виступ несе в собі спогади – кожен особливий. Але найбільше я ціную весь процес: репетиції, сміх, помилки, барви костюмів, а потім захоплення від виступу. Це все одна незабутня подорож щоразу. зі стресом, показати свою культуру в Україні та познайомитися з дивовижними людьми.
– Як люди в Україні реагують на твої виступи?
– Українці люблять нашу бгангру! Енергія, кольори та ритми – це їх дуже захоплює. Я бачив, як у людей спалахують очі, коли ми танцюємо. Вони часто запитують про значення цього танцю, і мені подобається розповідати його історію і значення рухів. Цей зв’язок з аудиторією робить кожен виступ неймовірним.
– На яких заходах в Україні ви танцювали бгангру?
– Ми танцювали на Дівалі, університетських заходах, студентських фестивалях, волонтерських акціях. Я не можу назвати якийсь один виступ як свій улюблений, тому що кожен з них має свою власну історію. Іноді ми репетирували на снігу або припасовували костюми шпильками безпосередньо перед виступом. З таких дрібниць складається калейдоскоп спогадів і дуже теплих емоцій.
– Ви виступали на благодійних заходах на підтримку української армії…
– Так, ми виступали на кількох заходах зі збору коштів для української армії та волонтерили на підтримку переміщених осіб. Це наш спосіб виявити солідарність. Україна була добра до нас, тому правильним є те, що ми підтримуємо її у важкі часи. Навіть невеликі акти підтримки – збір коштів, виступи для підняття морального духу, допомога в організації заходів – можуть змінити ситуацію.
– Що тобі подобається в Україні?
– Україна зараз відчувається як дім. Люди тут доброзичливі та щирі. Мені подобається поєднання міцних традицій та сучасної енергії. Українці мають неймовірне почуття стійкості, як і пенджабці. У цьому я відчуваю неабияку схожість. В культурному плані їхня любов до танців, сім’ї та їжі здається дуже рідною.
– Що ти найбільше цінуєш в українцях?
– У мене багато українських друзів – однокурсників, сусідів, колег по роботі та багато знайомих. Найбільше я ціную їхню чесність, доброту та відкритість. Вони ніколи не ставляться до нас як до чужинців. Мене часто лагідно називають «козаком», що показує, наскільки глибоко вони прийняли нас.
How Two Punjabis Made Ukraine Fall in Love with Bhangra
Interview with Gurnish and Avnish Pal Panesar
Interviewer: Yanina Chaikivska
Brothers Gurnish and Avnish Pal Panesar chose Ukraine – specifically Ternopil Medical University – to pursue their dream of becoming medical doctors. But they achieved much more than a medical education: they also introduced Ukrainians to the vibrant dance tradition of their home state, Punjab. Gurnish first began performing Bhangra at cultural events organized by international and Ukrainian students. With its infectious rhythms and powerful, dynamic moves – somewhat reminiscent of the Ukrainian Hopak – Bhangra quickly captured the hearts of local audiences. Today, we sit down with Gurnish Panesar to talk about Bhangra, Punjab, his dance guru, and deep affection for Ukraine.
– When did you first start learning Bhangra??
– I started learning Bhangra when I was just six years old. Of course, at that age, it wasn’t something I deeply desired – it was more of my parents’ decision. They wanted me to stay connected to our Punjabi roots and saw Bhangra as a joyful yet disciplined way to stay active and grounded in our culture. As I grew older, I fell in love with its energy and spirit, and it became a true passion.– Did either of your parents study Bhangra?
– My father didn’t do Bhangra, but my mother knew Giddha, which is the female counterpart to Bhangra in Punjabi folk traditions. My both parents encouraged us and certainly created an atmosphere at home that encouraged me and my brother to pursue Bhangra.
– Do you remember your first lesson, and was it difficult?
– It’s been over 20 years now, so I don’t remember every detail, but I do remember feeling excited and slightly overwhelmed. Bhangra is very energetic and expressive, so it takes time to sync your body with the rhythm. Luckily, my teacher was very patient and supportive. Practicing with my brother made it more fun than stressful.– Who was your Bhangra guru?
– My guru was Mandeepak Singh Billa. He’s a fantastic person – kind, grounded, and extremely talented. He was well known across the Doaba region for his Bhangra skills and had won many regional competitions. His style was very authentic, rooted in traditional village moves, and he inspired many of us. Over 10 years ago, he moved to Canada with his family. I’m not sure if he’s still teaching, but his influence stays with me. – What instructions from your guru do you remember?
– He taught us that Bhangra isn’t just a dance – it’s an attitude. He emphasized discipline, respect for your art, and the importance of smiling and expressing joy while dancing. He made us bow before and after practice, teaching us humility and gratitude. One line he used often was: «If your feet are moving but your heart isn’t smiling, it’s not real Bhangra.» Those values stuck with me and guide me to this day.
– What is the most challenging aspect of studying and practicing Bhangra?
– The most difficult part is consistency. Bhangra demands stamina, body control, rhythm, and expression. If you don’t practice regularly, you lose that natural energy. But if you’re patient and passionate, it never feels like hard work—it feels like freedom.– Are there differences in Bhangra for boys and girls?
– Traditionally, Bhangra was a male dance and Giddha was for women. Bhangra movements were more robust and aggressive, reflecting masculinity and even warrior-like spirit, whereas Giddha was more graceful and expressive. But today, these lines are blurred. Women perform Bhangra on global stages, and it’s beautiful to see how inclusive and progressive it has become.
– What are the major Bhangra festivals in Punjab?
– Bhangra began as a celebration of the harvest, especially wheat. It’s more than dance – it’s a celebration of life, nature, and resilience. The movements mimic the actions of farming – sowing seeds, cutting crops, carrying bundles – symbolizing hard work and gratitude. It’s deeply spiritual in a way, an embodied prayer to the land. Bhangra is traditionally performed during Vaisakhi – which marks the wheat harvest and the creation of the Khalsa in Sikhism. It’s also seen during Lohri, Basant Panchami, weddings, and melas (fairs). Major festivals like Baisakhi Mela in Anandpur Sahib or cultural events in cities like Ludhiana and Jalandhar showcase Bhangra in its grandest form.
– Do you remember your first performance on stage?
– Yes! I was very young and super nervous. I remember holding myself tightly and bitting nails backstage, sweating in my costume. But when I saw my mother cheering for me in the crowd, my fear vanished. It was a magical moment – my first taste of performing under lights, and I’ve loved the stage ever since.– What was your most memorable performance?
– Every performance carries memories – each one is special. But what I cherish most is the entire process: the rehearsals, the laughs, the mistakes, the costume chaos, and then the thrill of performing. It’s all one unforgettable journey every time. – When you started studying at Ternopil Medical University, did you continue to dance Bhangra?
– Yes, I did. In fact, I performed during my first semester. It helped me stay connected to home while adjusting to a new country and demanding studies. Dancing Bhangra here has helped me manage stress, share my culture, and meet amazing people.– How do people in Ukraine react to your performances?
– Ukrainians love our Bhangra! The energy, colors, and beats really excite them. I’ve seen people’s eyes light up while we dance. They often ask about the meaning behind it, and I love explaining the story. That connection with the audience makes every performance meaningful.
– At what events in Ukraine have you danced Bhangra? Which of these performances were the most memorable?
– We’ve danced at Diwali nights, university events, student festivals, volunteer drives, and even cultural exhibitions. I can’t pick one performance as my favorite because each one comes with its own story. Sometimes we’d rehearse in the snow or fix costumes with safety pins just before a show—but that’s what makes it unforgettable.–– Have you performed at charity events in support of the Ukrainian army?
– Yes, we’ve performed at several fundraisers for the Ukrainian army and volunteered at events supporting displaced families. This is our way of showing solidarity. Ukraine has been kind to us, so it’s only right that we stand by it during tough times. Even small acts of support—raising funds, performing for morale, helping organize events—can make a difference. – What do you like about Ukraine?
– Ukraine feels like home now. The people are warm-hearted and genuine. I love the mix of strong traditions and modern energy here. Ukrainians have an incredible sense of resilience, much like Punjabis. And culturally, their love for dance, family, and food feels very familiar.– What do you appreciate most about Ukrainians?
– I have many Ukrainian friends – classmates, neighbors, colleagues at work and many acquaintances. What I appreciate most is their honesty, kindness, and openness. They never treat us like outsiders. I’ve often been called «Cossack» affectionately, which shows how deeply they’ve welcomed us into their culture.