Ольга Брильова
Три ідіоти
(3 Idiots, 2009)
Скажемо одразу: у Хірані нема жодного фільма, про який можна сказати: ну, таке, дивіться або не дивіться, в жодному разі нічого не втратите. Він не такий плідний режисер, як деякі його колеги, чий послужний список налічує десятки фільмів. Він зняв лише шість фільмів, але кожен з них потрапляє саме в “яблучко”. І в нашому списку вони розташовані не від кращого до гіршого чи навпаки, а від тих, які одразу будуть зрозумілі українському глядачеві до тих, які вимагатимуть певної інкультурації. Отже, починаймо!
Коли мене питають, з якого фільму почати знайомство з бхаратським кіно, я без коливань відповідаю: “Три ідіоти”. Він абсолютно зрозумілий іноземцям і майже не потребує робити внутрішню поправку на те, що це бхаратське кіно, ну, знаєте, з піснями й танцями. Музичних номерів там лише два, і вони дуже органічні в контексті кіно.
До того ж це комедія про студентів, що робить її ще більш зрозумілою. Кожен, хто закінчив виш, або принаймні учився у виші, незалежно від спеціальності, зможе співввднестися з трьома ключовими персонажами: ексцентричним генієм Ранчо (Аамір Хан), закомплексованим Раджу (Шарман Джоші) та “сірою мишею” Фархадом (Ранганатан Мадхаван), який є протагоністом, але не є головним героєм.
Саме він починає фільм розповіддю про те, як його батьки ще до його народження мріяли віддати його в найпрестижніший Імперський Інженерний Коледж. Що знову-таки абсолютно зрозуміло більшості українців мого покоління, які з дитинства мали нести тягар батьківських сподівань. І от настав день, коли Фархад таки вступив у той коледж. День, який він запам’ятав на все життя, бо саме тоді в його житті з’явився Ранчо.
До речі, Ранчо майже не вигаданий персонаж. В нього є прототип, Сонам Ванчук, геніальний інженер та вчений, який вважає сучасну інженерну освіту ущербною і впроваджує нові методики, не лише в освіті. Це неймовірно цікавий дядько, почитайте про нього.
Взагалі-то фільм заснований на романі Четана Бхаґата “Five Point Someone”, але він далеко пішов від книги. Раджкумар Хірані доклав туди багато свого. А також багато свого в образ Ранчо доклав актор Аамір Хан.
Аамір Хан насправді мій найулуюбеніший з Ханів. Так, навіть улюбленіший за Шахруха. Особливо класно йому даються ролі в амплуа своєрідного “Дона Кіхота”, чувака, який настільки відданий своїй ідеї, що здається інколи безумцем, а інколи повним бовдуром. Коли Аамір Хан грав Ранчо, йому було 44 роки, але цього абсолютно не видно на екрані. Він такий індійський Кіану Рівз.
Ранчо — інженер від Бога, і наука — його велике і справжнє кохання. Само собою, він входить в конфлікт з деканом Віру Сахастрабуддхе, для кого наука — давно осоружна дружина. Проте Віру ревнивий до своєї дружини, і одразу зустрічає в багнети Ранчо, який хоче бути їй молодим гарячим коханцем. Власне, він всіх студентів зустрічає в багнети, крий боже з’явиться хтось кращий за нього.
Звичайно, з таким іменем та прізвищем і таким характером він отримує від студентів погоняло Вірус, яке передають від покоління до покоління, як переходящий червоний прапор. Вірус про це знає і ненавидить студентів. Він може довести студента до самогубства і спати спокійно.
Ранчо, зі свого боку, при всій геніальності та житейській кебеті, зовсім не вміє в соціальні танці і навіть не розуміє до пуття, що він зробив Вірусу, що той так затявся проти нього. Вірус дуже хоче вигнати Ранчо, але проблема в тому, що Ранчо легко і без напруги посідає перше місце за всіма предметами. Вірусу просто нема до чого доколупатися.
То він починає доколупуватися до друзів Ранчо — Раджу та Фархада. А оскільки вони вчаться набагато гірше за нього (Фархад взагалі не хоче бути інженером, його пристрасть — фотографія, а Раджу просто боїться провалитися, і це паралізує його розум), Вірусові таки вдається залити їм сала за шкуру.
На додачу до всього, Ранчо закохується у Пію, дочку Віруса. А це вже зовсім не можна пробачити. Це війна. Вижити Ранчо з Імперського коледжу становиться для Віруса справою честі.
Але у Віруса є і улюбленець — старанний зубрій Чатур, якого прозвали Глушником за те, що він підступно тихо, але смердюче пердить. Чатур теж заздрить Ранчо і ненавидить його (спойлер: небезпідставно, Ранчо зіграв з ним дуже злий жарт). І одного дня він побився з трійкою друзів об заклад, що десять років по тому буде успішніший за них усіх.
Власне, фільм починається з того, що Чатур викликає Фархада та Раджу на дах університета, на те саме місце, де вони побилися об заклад, і каже їм, що знайшов Ранчо, який десять років тому зник з виду одразу по закінченні коледжа. Фархад давно вже займається улюбленою справою: фотографує диких тварин. Раджу теж отримав роботу своєї мрії та щасливо одружений. Але для Чатура мірилом успіху є крута тачка і будинок в Каліфорнії. Проте, змагатися з Раджу та Фархадом йому нецікаво. Ранчо — ось кого він хоче бачити нещасним лузером!
І два друга та один недо-ворог вирушають у подорож, яка заодно стає дорогою спогадів.
Це дуже-дуже змістовний, ліричний, іронічний, добрий, красивий, багатогранний фільм. Це один з тих фільмів, котрі я як сценаристка вважаю ідеальними з точки зору драматургії. А ще він дуже кумедний. Бо це, нагадую, комедія. І хоча там є моменти, які змусять вас плакати, і взагалі він добряче покатає вас на емоційних американських горках… та що там горках, цілих Гімалаях — це все одно дуже весела комедія. Будь ласка, подивіться її, ініколи не кажіть, що Боллівуд — це шлак. А то Чатур прийде і обпісяє вам двері.
