Ольга Брильова
Фільми Раджкумара Хірані, які абсолютно варто подивитись
Скажемо одразу: у Хірані нема жодного фільма, про який можна сказати: ну, таке, дивіться або не дивіться, в жодному разі нічого не втратите. Він не такий плідний режисер, як деякі його колеги, чий послужний список налічує десятки фільмів. Він зняв лише шість фільмів, але кожен з них потрапляє саме в “яблучко”. І в нашому списку вони розташовані не від кращого до гіршого чи навпаки, а від тих, які одразу будуть зрозумілі українському глядачеві до тих, які вимагатимуть певної інкультурації. Отже, починаймо!
Три ідіоти
(3 Idiots, 2009)
Коли мене питають, з якого фільму почати знайомство з бхаратським кіно, я без коливань відповідаю: “Три ідіоти”. Він абсолютно зрозумілий іноземцям і майже не потребує робити внутрішню поправку на те, що це бхаратське кіно, ну, знаєте, з піснями й танцями. Музичних номерів там лише два, і вони дуже органічні в контексті кіно.
До того ж це комедія про студентів, що робить її ще більш зрозумілою. Кожен, хто закінчив виш, або принаймні учився у виші, незалежно від спеціальності, зможе співввднестися з трьома ключовими персонажами: ексцентричним генієм Ранчо (Аамір Хан), закомплексованим Раджу (Шарман Джоші) та “сірою мишею” Фархадом (Ранганатан Мадхаван), який є протагоністом, але не є головним героєм.
Саме він починає фільм розповіддю про те, як його батьки ще до його народження мріяли віддати його в найпрестижніший Імперський Інженерний Коледж. Що знову-таки абсолютно зрозуміло більшості українців мого покоління, які з дитинства мали нести тягар батьківських сподівань. І от настав день, коли Фархад таки вступив у той коледж. День, який він запам’ятав на все життя, бо саме тоді в його житті з’явився Ранчо.
До речі, Ранчо майже не вигаданий персонаж. В нього є прототип, Сонам Ванчук, геніальний інженер та вчений, який вважає сучасну інженерну освіту ущербною і впроваджує нові методики, не лише в освіті. Це неймовірно цікавий дядько, почитайте про нього.
Взагалі-то фільм заснований на романі Четана Бхаґата “Five Point Someone”, але він далеко пішов від книги. Раджкумар Хірані доклав туди багато свого. А також багато свого в образ Ранчо доклав актор Аамір Хан.
Аамір Хан насправді мій найулуюбеніший з Ханів. Так, навіть улюбленіший за Шахруха. Особливо класно йому даються ролі в амплуа своєрідного “Дона Кіхота”, чувака, який настільки відданий своїй ідеї, що здається інколи безумцем, а інколи повним бовдуром. Коли Аамір Хан грав Ранчо, йому було 44 роки, але цього абсолютно не видно на екрані. Він такий індійський Кіану Рівз.
Ранчо — інженер від Бога, і наука — його велике і справжнє кохання. Само собою, він входить в конфлікт з деканом Віру Сахастрабуддхе, для кого наука — давно осоружна дружина. Проте Віру ревнивий до своєї дружини, і одразу зустрічає в багнети Ранчо, який хоче бути їй молодим гарячим коханцем. Власне, він всіх студентів зустрічає в багнети, крий боже з’явиться хтось кращий за нього.
Звичайно, з таким іменем та прізвищем і таким характером він отримує від студентів погоняло Вірус, яке передають від покоління до покоління, як переходящий червоний прапор. Вірус про це знає і ненавидить студентів. Він може довести студента до самогубства і спати спокійно.
Ранчо, зі свого боку, при всій геніальності та житейській кебеті, зовсім не вміє в соціальні танці і навіть не розуміє до пуття, що він зробив Вірусу, що той так затявся проти нього. Вірус дуже хоче вигнати Ранчо, але проблема в тому, що Ранчо легко і без напруги посідає перше місце за всіма предметами. Вірусу просто нема до чого доколупатися.
То він починає доколупуватися до друзів Ранчо — Раджу та Фархада. А оскільки вони вчаться набагато гірше за нього (Фархад взагалі не хоче бути інженером, його пристрасть — фотографія, а Раджу просто боїться провалитися, і це паралізує його розум), Вірусові таки вдається залити їм сала за шкуру.
На додачу до всього, Ранчо закохується у Пію, дочку Віруса. А це вже зовсім не можна пробачити. Це війна. Вижити Ранчо з Імперського коледжу становиться для Віруса справою честі.
Але у Віруса є і улюбленець — старанний зубрій Чатур, якого прозвали Глушником за те, що він підступно тихо, але смердюче пердить. Чатур теж заздрить Ранчо і ненавидить його (спойлер: небезпідставно, Ранчо зіграв з ним дуже злий жарт). І одного дня він побився з трійкою друзів об заклад, що десять років по тому буде успішніший за них усіх.
Власне, фільм починається з того, що Чатур викликає Фархада та Раджу на дах університета, на те саме місце, де вони побилися об заклад, і каже їм, що знайшов Ранчо, який десять років тому зник з виду одразу по закінченні коледжа. Фархад давно вже займається улюбленою справою: фотографує диких тварин. Раджу теж отримав роботу своєї мрії та щасливо одружений. Але для Чатура мірилом успіху є крута тачка і будинок в Каліфорнії. Проте, змагатися з Раджу та Фархадом йому нецікаво. Ранчо — ось кого він хоче бачити нещасним лузером!
І два друга та один недо-ворог вирушають у подорож, яка заодно стає дорогою спогадів.
Це дуже-дуже змістовний, ліричний, іронічний, добрий, красивий, багатогранний фільм. Це один з тих фільмів, котрі я як сценаристка вважаю ідеальними з точки зору драматургії. А ще він дуже кумедний. Бо це, нагадую, комедія. І хоча там є моменти, які змусять вас плакати, і взагалі він добряче покатає вас на емоційних американських горках… та що там горках, цілих Гімалаях — це все одно дуже весела комедія. Будь ласка, подивіться її, ініколи не кажіть, що Боллівуд — це шлак. А то Чатур прийде і обпісяє вам двері.
Братан Мунна, доктор медицини
(Munna Bhai M.B.B.S., 2003)
Саме так — не брат, не братець, а братан. Бо Мунна, ака Мурліпрасад Шарма — бандюган у Мумбаї. Він не боїться нікого і нічого, крім свого праведного батечка, якого запевнив, що працює лікарем. І найбільший страх Мунни — що батько дізнається, ким насправді Мунна є.
Але шила в мішку не сховаєш. Брехня Мунни одного дня виходить наяв, і розчаровані батьки повертаються до свого села, щоб не нести тягар ганьби сина.
І тоді Мунна приймає рішення, якого він навіть сам від себе не очікував: насправді стати лікарем. І поступає до медичного коледжу.
Звичайно, спершу він діє звичними методами: залякує студента-відмінника, щоб той написав за нього екзамен, гримає на медперсонал і загрожує, якщо вважає, що той поводиться направильно, намагається купити собі приязнь викладачів і студентів. Але раптово відкривається несподівана риса його характеру: він небайдужий до пацієнтів і хоче, щоб з ними поводилися гідно.
Звичайно, це призводить до протистояння з професором Астаною, девіз якого — “лікувати тіло пацієнта, а не робити з нього друга” (його грає Боман Ірані, котрий в “Трьох ідіотах” грав злокапосного Віруса). Є і ще одна причина для антагонізму: дочка Астани, Чінкі, яка з дитинства грала з Мурлі в доктора, а тепер виросла у справжнього лікаря, закохана в чарівного гангстера Мунну…
Отже, перед нами комедія. І це була перша комедія, з якою Раджкумар Хірані увірвався як тайфун в світ Боллівуду.
.jpg)
Вона настільки цільна та зріла, що важко повірити в те, що це дебютний фільм. Хірані дебютував як режисер доволі пізно, у 40 років, але одразу вклав у справу весь досвід, накопичений в ході роботи монтажером і помічником режисера. В “Братані Мунна” немає жодного провисання, жодної сценарної чи монтажної слабкості.
Є твори, які робляться кодифікаторами всього майбутнього доробку автора. В подальшому його майстерність може зростати, але він знову і знову повертатиметься до тем, яких торкнувся в своєму “кодифікаційному” творі, використовуючи прийоми, які винайшов у ньому.
Безсумнівно, для Хірані “Братан Мунна” — це такий фільм. Ми побачим в подальших фільмах теми непростих стосунків з вимогливим батьком (“Санджу”, “Три ідіоти”, “Пі Кей”), протистояння неординарного учня і зачапілого вчителя (знову “Три ідіоти”), міцної дружби (знову “Три ідіоти”, “Дункі”, “Санджу”) і деякі інші. Але вже в “Братані Мунна” ці теми непросто зачіпляються, а розкриваються нормально. До речі про батьків і дітей: батька і сина Шарма грають батько і син Датти — Суніл і Санджай. І з фільма “Санджу” ми вже знаємо, що в них були непрості стосунки.
Як і інші комедії Хірані, “Братан Мунна” — комедія для думання, але при цьому вона дуже кумедна. Я реготала несамовито, коли “братва” Мунни вдавала з себе пацієнтів йогоудаваної кліники, або коли Мунна під час обряду студентського посвячення почав показувати м’язи, або з того, як Мунна називає всіх направо й наліво “маму” — “чувак”.
Але це ж комедія Раджкумара Хірані, тому були й моменти щоб поплакати, не стану спойлити. Нуок, дам вам натяк: “магічні обійми”. Я плакала як свічка на комині.
В цілому мені не подобаються фільми в стилі “Пацан до успіху йшов”, які показують гангстерів з золотими серцями. І якби Раджкумар Хірані дозволив своєму героєві прокласти собі дорогу до диплома через залякування й шантаж, я би назавжди плюнула на його фільми.
Але ні! Він чудово впорався з творчим завданням, не давши Мунні досягти тріумфу на теренах медицини — і водночас перетворивши його поразку на тріумф. Бо в Мунни вийшло головне: переконати лікарів, що лікувати треба не лише тіло, а й душу пацієнта.
Але фільм втратив би половину своїх чарів без вірного джури Братана Мунни на ймення Замикач (Circuit) у чудовому виконанні Аршада Варсі. Замикач — це друг, про якого кожен з нас мріяв з дитинства. Це абсолютно відданий Санчо свого кримінального дона Кіхота. Він не розуміє мети Мунни, але підтримує його всією душею, навіть наосліп.
Є лише один момент, який мене дряпнув: коли Мунна, дізнавшись, що один онкологічний пацієнт помирає незаймаником, викликав йому стріптизерку. Одразу в нос шибануло тією руснявою Нютою Фельдфебель чи як її там. Але, на щастя, це лише одна сцена, яка, до того ж, розв’язалася дуже людяно: пацієнт встановив зі стріптизеркою цілковито людські стосунки.
А зрештою, це прекрасний фільм, і я всім його рекомендую.
Так тримати, братан Мунна!
(Lage Raho Munna Bhai, 2006)
Доооооооооброго ранку, Україііінооо!
Сьогодні ми з вами дивимося сиквел до комедії про братана Мунну — і це незвичайний сиквел! Почнемо з того, що в ньому зовсім не згадуються персонажі минулого кіна, і Мунна чомусь не одружений з Чінкі, а Замикач — з псевдо-Чінкі, і його батько помер десь за кадром, а професор Астана, якого грає Боман Ірані, тепер — брудний ділок-забудовник Лакі Сінгх! Захір, який вмирав від раку в попередньому фільмі, став невдахою-біржевіком Віктором Соузою, а чувак, який продавав кокоси у парку — асистентом Лакі.
Словом, ті ж актори грають цілковито інші ролі, лише Санджай Датт і Аршад Варсі грають все тих же Мунну та Замикача, причому вони зовсім не пам’ятають подій попередього фільму.
Отже, я волію вважати, що це не сиквел, а фільм з паралельної реальності, в якому Мунна не захотів стати лікарем, а закохався у діджейку з радіо і вирішив заради її прекрасних очей (яких ніколи не бачив) виграти радіовікторину про Махатму Ганді. Він робить це у звичний для себе спосіб: викрадає кілька учених-істориків, яких змушує відповідати за себе на питання вікторіни. На свій кшталт він справедливий: кожен, хто дав правильну відповідь, отримує приз і йде додому задоволений. І Мунна добивається свого: йому вдається вразити дівчину. Але вражена дівчина просить його прочитати приватну лекцію про Ганді в сімейному будинку престарілих, яким вона керує. От біда! Тут не допоможуть залякування та підкуп! І Мунна записується в бібліотеку, де студіює книги про Ганді так старанно, що Ганді починає являтися йому.
Тепер Мунна, кримінальний авторитет, має жити з постійною оглядкою на людину, яку індійці вважають взірцем моральності. Махатма Ганді, якого Мунна по-простому називає Батя (Бапу), дає йому мудрі поради — але що далі, то менше ці поради сумісні зі способом життя бандита. А тут іще і постійна загроза викриття з боку його коханої Джанві, яка думає, що її хлопець — професор історії.
Авжеж, в певний момент Мунні доведеться випробувати свої новонадбані переконання на міцність, протиставши своєму вчорашньому “роботодавцеві”. Авжеж він впорається, це навіть не спойлер, адже у нас комедія, і зняв її Раджкумар Хірані!
Маю зізнатися: особисто я не фанатка Мохандаса Ганді. Він міг дати своїй хворій дружині пеніцилін, але не дав, бо думав, що це випробування віри, послане Богом йому. Мені це досі в голову не влазить: Бог через хороших людей послав тобі пеніцилін. Хто ти такий, щоб виносити людині смертний вирок через свої забобони?
Але більшість індійців сприймають Ганді як абсолютний моральний авторитет. Вони не знають цієї мрачної історії з його життя, і взагалі небагато знають з його життя. Раджкумар Хірані зняв свій фільм якраз тому, що був приголомшений невіглаством співвітчизників стосовно духовного отця бхаратського народу.
Може, Хірані і сам не знає того мрачного анекдоту. І його достеменно не знає братан Мунна. Бо Мунна розуміє гандізм як “стати кращою людиною”. І йому це вдається, стати кращим.
І я ось що хочу сказати. У кожного насправді свій Ганді. Або свій Христос. Або свій Магомет. І не так вже важливо, наскільки він ортодоксальний — важливо, чи він допомагає тобі стати кращою людиною.
Ганді братана Мунни дуже неортодоксальний. І він достеменно допомагає братану Мунні стати кращим. І не лише йому! Після шаленого успіху фільму в Бхараті з’явилося словечко “гандіхірі” — “загандити”: так братан Мунна називав свою боротьбу проти Лакі Сінгха. І бхаратці також взяли методи братана на озброєння, почавши “гандіхіріти” корумпованих політиків, брудних бізнесменів і зухвалих релігійних діячів.
Раджкумар Хірані думав був і про третій фільм — “Братан Мунна в Америці”, але його було скасовано. Проте я певна, що і в цьому паралельному світі братан Мунна став би кращою людиною!
Я вийшов на пошуки бога
(P. K., 2014)
“Пі Кей”, в якому знявся той самий Аамір Хан, що і в “Трьох ідіотах”, набагато більш бхаратськийфільм за “Три ідіоти”. По-перше, жанрові гойдалки в ньому мають набагато більшу амплітуду. Це фільм фантастичний, бо перший його протагоніст — прибулець з іншої планети. Але це водночас мелодрама, бо одна з сюжетних ліній — історія про втрачене і віднайдене кохання. І це дуже смішна комедія. І водночас антиклерикальна сатира. А також глибока філософська драма про стосунки людини і Бога. Навіть я, вже трохи загартована масалою, а надто південною масалою, не завжди вписувалася в жанрові повороти.
А ще “Пі Кей” побудований на тематиці, яка нам трохи неблизька, бо, хоча у нас і є культисти та священики-шарлатани, ми й гадки не маємо про масштаб, який ця проблема набула в Бхараті.
Словом, я вважаю, що до “Пі Кея” треба бути трохи підготовленим. Треба спершу подивитись пару інших бхаратських комедій, зокрема ті, про які ятут вже писала.
Проте, можна й на свій страх і ризик сторчака стрибнути в це море. Я просто попереджаю, що на початку фільму треба буде звикнути до голого Ааміра Хана, який хутко з сюжету зникне і з’явиться прекрасна Анушка Шарма, але щойно ви звикнетеся з думкою, що тут кіно про нещасливе кохання, в сюжет знову заскочить Аамір Хан, цього разу одягнений та в жовтому мотоциклетному шоломі, і все полетить шкереберть.
Окей, поговоримо про сюжет. Починається все з того, що прибулець, прилетівши на нашу планету, став жертвою пограбування: наглий абориген поцупив у нього прибор для зв’язку з кораблем, без якого прибулець не міг повернутися додому. Коли він вивчив нарешті мову (і так склалося, що то була мова бходжпурі, яку Аамір Хану довелося вчити спеціально для зйомок), раптово надбаний друг (невелика, але зворушлива роль Санджая Датта), почувши його історію, сказав від щирого серця: “Знайти твою втрату допоможе тільки Бог!” У прибульця все було погано з ідіомами, тому він вирушив у Делі, шукати Бога, який йому допоможе.
До речі, ім’я ПіКей, яке стало назвою фільму, він отримав від місцевих, котрі, дивлячись на його поведінку, думали, що він peeke — п’яний. Тому, може, в українській локалізації його варто було б називати БуХий? Чи Піддат?
Отже, Бога в Делі ПіКей не знайшов, але знайшов дівчину Джаґґу, яка тяжко переживала розрив зі своїм коханцем Сарфаразом. Джаґґу була журналісткою, і побачила в пошуках Бога потенціал для хорошої історії. Звичайно, в неї виникли проблеми з тим, що ПіКей називав себе прибульцем — спершу вона думала, що він просто псих. Але потім її зачарував неймовірно чужинський погляд ПіКея на звиклі речі, а те, що він зміг прочитати її думки, остаточно її переконало.
Власне, в цьому полягає і головний фактор комізму, і філософська глибина фільму: очима чужинця ПіКея ми дивимось на речі, які нам давно знайомі — і бачимо якусь дичину. Потім трохи замислюємося — овва, так це ж і є дичина. От, наприклад, Пі Кей запитує в директора телеканалу: чому, коли ти питаєш, хто загубив гроші, всі кидають до тебе, а коли ти питаєш, хто загубив презерватив, всі кидаються від тебе? Тому що ніхто не хоче оголошувати, що в нього сьогодні вночі буде секс, відповідає директор. А як же ж ці весілля з салютами і музикою? — питає Пі Кей. — Адже ці люди саме оголошують, що в них сьогодні буде секс!
ПіКей схожий на героїв Честертона, которі дивуються, що рожево-бежеві люди звуться білими, коричневі — чорними, а жовте вино чомусь теж називають білим. Його погляд на світ є незатьмарено ясним і невинним. Він навіть брехати не умів, поки його не навчили земляни (облишимо буквоїдське питання “а звідки тоді в його раси розвинений мовний апарат?”). І режисер пропонує нам глянути на світ жовтаво-зеленими, широко розкритими очима ПіКея.
(Про ці очі треба написати окремо. Вміння водночас бурмосити брові і таращити очі досі показував лише Г’юго Вівінг у “Володарі Перснів” — пам’ятаєте сцену, де Меррі та Піппін несподівано вискочили з кущів посеред цілковито секретного засідання? Але у Вівінга то була лише одна сцена — а Аамір Хан ходить так протягом цілого фільму!)
Взагалі, я підозрюю, що Аамір Хан сам трошечки у спектрі — настільки добре йому даються ролі персонажів не від цього світу. У нього, звичайно, є й інші ролі, але для цих він начебто на світ народився.
Тепер давайте ступимо на слизьке і поговоримо про найризикованіший і найглибший аспект фільму — стосунки людини і Бога. Бо нагадаю, що фільм, власне, про те, як людина шукає Бога.
Я вже давно кажу, що найбільші проблеми в релігійників не з атеїстами, а з реальними віруючими, які приймають всерйоз існування Бога і реально намагаються діяти так, наче Він є. ПіКей з планети, де не вміють брехати, тому він одразу повірив, коли йому сказали, що Бог йому допоможе. І діє він відповідно: йде в кожен храм, який трапляється йому на дорозі, і робить те, що там скажуть. Він молиться в мечетях, церквах, буддійських та індусскьих храмах, купує молитовні персні і підносить богам дари, поливає молоком шивалінгам і купається в святій воді Ганги. І не може второпати, чому люди, які вважають Бога сраведливом та люблячим батьком, так ненавидять одне одного через Нього. А ще він не розуміє, чому Бог не поспішає відповідати на молитви людей. Але, побачивши, як Джаґґу втнула жарт над чоловіком, який набридливо телефонував їй, він впіймав одкровення: люди телефонують Богові на неправильний номер! Місце Бога посів якийсь жартівник, котрий, як Джаґґу, збиткується з тих, хто звертається до Бога.
Авжеж це одкровення не сподобалося релігійним діячам. А надто їм не сподобався кульмінаційний монолог ПіКея:
— Ви кажете, що існує лише один Бог. Я кажу: ні. Існують два Бога. Один — той, хто створив нас усіх. Інший — котрого створили такі люди, як ви. Ми нічого не знаємо про Бога, який створив нас. Але Бог, якого створили такі люди, як ви, схожий на вас. Брехун, облудник, що дає фальшиві обіцянки, дослухається до багатих, нехтує бідними, любить слухати хвалу. Люди бояться сказати проти нього навіть слово. Мій правильний номер дуже простий: вірте в того Бога, що створив нас. А Бог, якого створили такі люди як ви, підробний Бог — знищіть його.
Але у нас комедія, тому все закінчиться добре.
Але у нас комедія Раджкумара Хірані, тому буде не без жертв…
Мені хочеться зупинитись на релігійному аспекті картини. Коли ти експліцитно показуєш Бога, ти не залишаєш ані персонажеві, ані глядачеві простору для віри. Тому ПіКей не показує Бога. Ми можемо думати, що це Бог послав ПіКеєві актора, перевдягненого Шивою, гонитва за яким вказала йому на ціль. А можемо думати, що це сталося просто випадково. Можемо думати, що це Бог послав ПіКея до Джаґґу, щоб повернути їй Сарфараза і батька. Але це теж міг бути випадок. Проте, батько сам поміж солодкою брехнею гуру і правдою, яку несла донька, вибрав доньку і правду, і в цей момент знищив підробного Бога і знайшов справжнього. Бо справжній Бог, якщо він є — це істина.
Мабуть, ПіКей теж щось знайшов на Землі — не лише Джаґґу. Бо Хірані з 2014 року обіцяє нам сіквел. Отже, залишайтеся на зв’язку. Не слухайте підробного Бога. І пам’ятайте: одяг та кольорові папірці можна взяти в танцюючих машинах.
Дункі
(Dunki, 2024)
Одразу попереджаю: цей фільм розірве вам серце. Він заявлений як комедія, але якщо ви вже дивилися комедії Раджкумара Хірані, ви зрозуміли, про що я. Одну хвилину вам хочеться несамовито реготати, другу — смакувати іронію життя разом з автором та персонажами, третю — ридати від розпачу.
Раджкумара Хірані, бо вживав цей прийом і в “Трьох ідіотах”, і в “Братан Мунна”, і в “ПіКей”. Але в “Дункі” він просто зриває всі гальма і кидає глядача на емоційний ролеркостер.
“Дункі” — так називається маршрут нелегальних мігрантів з Бхарату до Англії. Від англійської “donkey” — віслюк. Тому що цей маршрут вимагає віслючої впертості і витривалості… а також тому, що людей, які вирушають ним, вважають несповна розуму. Бо загинути на цій дорозі — як два пальці… втратити, а виграш — опинитися без візи в англійських нетрищах з неясними перспективами — дуже й дуже сумнівний.
Але троє друзів з Лалту, містечка у бєбенях штату Пенджаб, готові ризикнути своїми життями заради примарного шансу на краще життя. А солдат Хардаял Сінґх (Шахрух Хан) готовий ризикнути всім заради однієї з них, Ману Рандхава (Таапсі Панну), бо несамовито в неї закоханий.
Починається все з того, що Хардаял, попросту Харді, приїздить в Лалту, до свого армійського приятеля Махіндра, не знаючи, що той загинув у аварії. Через його смерть родина опинилася в скрутному становищі і змушена була віддати свій будинок за борги. Нічого собі весела комедія.
Але одразу за цим йдуть кілька комедійних сцен, чималеньку роль в яких відіграє Боман Ірані, вже знайомий нам як противний Вірус з “Трьох ідіотів” і директор новин з “ПіКея”. Тут він грає шахрайкуватого вчителя англійської, який обіцяє навчити героїв на здачу IELTS. Виходить кумедно.
Після чого один з героїв вкорочує собі життя через те, що провалив тест, і Харді присягається відвезти його прах до Британії, щоб змішати з прахом його коханої. Виходить дуже сумно.
І так весь фільм. Не хочете розриватись між сміхом і риданнями — краще не дивіться.
Прикольно спостерігати, як Шахрух Хан призвичаюється до ролі діда. Як і в “Джавані”, він грає героя і старим, і молодим, і старий Харді виглядає, як на мене, симпатичніше. Чи то вже я старію.
Фільм закінчується титром про те, як несправедливо, що кордони відкриті лише для багатих. І кажіть що хочете про нелегальних мігрантів, але у випадку Британії та Бхарату це і правда страх як несправедливо. Бо перед британським завоюванням Бхарат не був бідною країною. Розділеною, повною внутрішніх протиріч, але не бідною. Бхарат був регіональним лідером у виробництві металу. 27% азійського текстилю вироблялося в Бхараті. Бхаратські торговці створили свою оригінальну систему банкінгу. Бхаратські судоверфи будували щорік більше кораблів, ніж Англія і Франція разом узяті в той самий час.
І все це Британія зруйнувала, причому цільовим призначенням. Боячись конкуренції з боку бхаратських ткалів, британський уряд заборонив будувати в Бхараті сучасні ткацькі верстати, а те, що бхараті виробляли кустарним засобом, скуповували у монопольному порядку за такі мізерні гроші, що кваліфіковані ткалі тисячами полишали ремесло. Так само вчинили і з металургами, прирікши квітучу галузь промисловості на прозябання у кустарному виробництві. Селян також розоряли, регулюючи ціни на їхню продукцію. Про бенгальський голодомор ви, мабуть, всі чули…
І коли з Бхарату зробили бідну країну, йому “великодушно” дали незалежність: вигрібайте як знаєте. А ми вам обмежимо в’їзд у нашу чудову Британію, і будемо зневажати за те, що ви правдами і неправдами намагаєтеся туди потрапити.
Думаю, не таким вже страшним спойлером буде сказати, що у Харді та його друзів вийшло потрапити в Англію. Не буде страшним спойлером і те, що їм це не принесло щастя. Їм довелося пожертвувати честю, гідністю, коханням — і хоча вибір Харді напевно сповнить вас поваги до нього, вам буде його дуже шкода.
Треба зазначити, що у фільмі геть нема тієї гидотної моралі тіпа “ето наша Родіна, синок”. Троє друзів, виїхавши за кордон, змогли допомогти своїм родинам, їхні жертви і ризик небули марними, і в цілому завдяки грошам, які надсилають індійські заробітчани, Бхарат робиться кращим містом. Хірані не обурений тим, що бхараті їдуть за кордон у пошуках кращого життя. Він обурений тим, що країна, яка сто років будувала свій добробут на крові й кістках бхараті, зараз відмовляє їм у доступі. І я це обурення поділяю.
Санджу
(Sanju, 2018)
Одразу скажу, що це кльовий фільм, але не найкльовіший фільм Раджкумара Хірані. Томувін а нвшому списку йде останнім. Але це не значить, що він поганий — він просто… ну, для внутрішнього вжитку, і я зараз поясню, чому.
Це біопік, причому біопік про нашого сучасника, актора, який активно зараз знімається в індійських фільмах, причому не лише в своєму “рідному” Боллівуді, а й на півдні — Санджая Датта. Так, це той самий Датт, який грав братана Мунну і керівника бродячоїтруппи танцюристів у “Пі Кей”.
Для мене Датт завжди був страшним мужиком, який грає страшних мужиків — він знявся у олях лиходіїв і “Аґніпаті”, “Шамшері”, “KGF 2”, “Лео”… Але колись він грав героїв-коханців, і в амплуа лиходіїв перейшов не так давно. І справа не в тому, що він постарів — а… власне, про це й кіно.
Якби мене попросили в двох словах змалювати сюжет фільму “Санджу”, то було б приблизно так: “Як народитись в Індії з розумом і талантом в родині статечного знаменитого режисера і майже всрати своє життя”.
Ми зустрічаємо нашого персонажа в той момент, коли його хочуть знову посадити до цюпи (у Бхараті можна відбувати термін по частинах, я не знаю, як це працює) за незаконне володіння зброєю. Першою статтею обвинувачення була участьу тероризмі, але Даттові вдалося переконати суд, що він купив автомат для самозахисту, а що продавцем був постачальник терористів — так він не навмисне, “просто совпало”. Отже, сидіти п’ять років Даттові довелося в кілька прийомів протягом 20 років, і перед останньою посадкою він просить журналістку Вінні Діаз написати про нього книгу, яка розповіла би індійцям історію простого хлопця Санджу, який ховається під маскою суперзіркового актора Санджая Датта. Головне, чого він хоче від цієї книги — щоб індійці повірили, що він не терорист. Тому що терористи в Бхараті — це найгірші злодії на світі, це повні мразі, яким немає виправдання. Бо Бхарат дуже потерпав від терористів, та й продовжує потерпати, причому в масштабах субконтиненту з пісвторамільярдним населенням. На хвилинку, в Мумбаї в 1993 році, в тих самих терактах, в зв’язку з якими Датт потрапив під слідство, загинули 257 людей і понад півтори тисячі були поранені. А напад на готель “Тадж-Махал” в тому ж таки Мумбаї? І це навіть не найкривавіший напад, в Мандайській різанині 1980 року загинуло близько 500 людей! Бхараті чітко розуміють, що жертвою терористів може опинитися кожен, і тому репутація терориста — то найгірше, що може з людиною статися. Датт хоче, щоб співвітчизники знали: він був пияком, наркоманом, поганим другом, поганим сином, поганим коханцем — але не терористом!
І, власне, весь фільм про те, як Вінні пише цю книгу — і в розмовах з різними інформантами оживають різні епізоди життя Датта.
Що я можу сказати. Фільм знято з любов’ю. І Раджкумар Хірані, і Ранбір Капур, який грає Санджу, — друзі реального Датта, і, звичайно, не хочуть мішати його з гівном. Начебто і показують, як він бухав, наркоманив, бахурював — але водночас і повертають справу так, щоб глядач його одразу простив. Так, бухав — але тому що на нього тиснув надто авторитетний тато. Так, ширявся — але тому що померла люба матуся, а тут підступний дружбан підсовував наркоту. Так, переспав з дівчиною друга напередодні їхнього весілля — але виходить, що врятував його від шлюбу з хвойдою. Так, купив автомата — але для того, щоб захистити родину! Так, був мудаком — але ж талановитим і чарівним мудаком!
І тут мені починає муляти. Бо це дуже стара байка — ніби талант відкупає мудацтво. І хоча фільм начебто просуває ту лінію, що за своє мудацтво Датт розплатився чотирма роками тюрми (частину терміну він відбув раніше, частину йому зрізали за хорошу поведінку), але все одно відчувається, що нас просять вважати Датта невинним. Так, купив зброю — але ж заради родини!
Зрозумійте мене правильно: я рада, що ця відсидка не похерила кар’єру Датта, і я можу бачити його в ролях страшних мужиків. Я рада, що Раджкумар Хірані був хорошим другом, і перед самою посадкою, не зважаючи на суспільний осуд, дав Санджаєві невелику, але симпатичну роль в “Пі Кей”, причому роль включала пісенний номер “Мій хтивий друже”. Я рада, що Ранбір Капур показав у ролі Датта весь спектр своєї майстерності, зігравши героя і молодим, і посивілим.
Але меседж про те, що талановитій людині можна багато простити за талант, з фільму стирчить і мені муляє.
Це одна причина, чому я ставлю його на останнє місце серед фільмів Раджкумара Хірані.
Друга причина — він дуже “для внутрішнього користування”. Якщо ви не бхараті, в якого ім’я кінематографічної родини Даттів на слуху, або не прихильник бхаратського кіна, вам, радше за все, буде не так просто пояснити собі, чому вас має цікавити доля чувака, який в першому ж епізоді виганяє друга на копняках за те, що той порівняв його з Махатмою Ганді.
Проте я сподіваюся, що ви, прочитавши цю статтю і подивившись інші фільми Раджкумара Хірані, вже достатньо обізнані з індійським кіно, щоб ім’я Санджая Датта було для вас не просто білим шумом. Дивіться сміливо “Санджу”, він того вартий.
