Стаття оригінально надрукована в “Українському тижні”
Колись я написала, що українське кіно добре говорить мовами ангельськими, але ніяк не навчиться говорити мовами людськими. Попросту кажучи, в нас добре виходить знімати круте фестивальне кіно, але дуже шляпа виходить з простим розважальним. Навіть кращий український комедіограф, Антоніо Лукич, тримається на високому рівні тому, що не відмовляється від “мови янголів”. “Мої думки тихі” за наративною стилістикою ближчі до “Сера Гавейна”, ніж до інших сучасних українських комедій, не кажучи вже про “Люксембург, Люксембург”, інверсію біблійної притчі про блудного сина з блудним, власне, батьком. До речі, його фільми можна зараз подивитися на Нетфліксі, так само, як і інші українські фільми, значна частина яких викликає в мене фінський сором, бо тепер це бачать іноземці.
Водночас на Нетфліксі багато індійських фільмів, в тому числі й масали. І мені здається, що індійці не відчувають фінського сорому за своє кіно, навіть за масалу.
Масала, названа так на честь індійського чаю з молоком, куди додають ще й кардамону, перцю, кориці, та взагалі різних прянощів. Власне, тому індійці й назвали цей жанр “масалою”, бо в ньому всього потроху: бойовику, комедії, роману, мелодрами, може додатся навіть детектив, шпигунський жанр чи містика. І, звичайно, яскраві пісенно-танцювальні номери.
При цьому масала не має жодних претензій на художню цінність, це суто комерційне кіно, і його творці змагаються лише в одній дисципліні: видоїти побільше грошенят з кишень глядачів. А глядачі й не проти, бо кінороби дають їм те, чого вони хочуть: яскраве карколомне шоу. І, що важливо, його знімають не за всі гроші світу — середній бюджет складає десь 7 мільйонів доларів: сума, задля якої не кожен голлівудський продюсер зранку встає з ліжка. Бюджети регіональних кіностудій взагалі співставимі з нашими. І хоча сценаристи з цього отримують мізер, щось відверто ідіотське, за принципом “публіка схаває” вони за ці гроші пишуть доволі рідко. Рахунок масалам, що я подивилася, перевалив вже за 30, і відверто ліниво, на галай-балай, з них зроблено, ну, може, 5.
Цього року я передивилася дуже багато масали, бо цікавилася ранніми роботами деяких акторів та режисерів, а бути в Індії кіноробом та не вляпатись в масалу неможливо. Індійці абсолютно не соромляться того, що знімають масалу та знімаються в ній. Легкість та розважальність цього жанру рятувала мою психіку протягом зимових блекаутів, коли я втрачала пів заряду свого ноутбука на перегляд чергового скачаного з ютубу (їх там просто неміряно) індійського кіна. Експерткою це мене не зробило, але глядацький досвід у мене достатній, щоб виявити характерни патерни та наративи.
Але якийсь порівняльний аналіз не спадав мені на думку, аж поки я не подивилась сімейну комедію “Govindudu Andarivadele”, що приблизно перекладається як “Хто мироволить людям, подібний до бога”.
В цьому фільмі молодий хлопець Абірам приїздить з Англії до індійського села, звідки родом його батько, і, попри певні антагонізм з сільським патріархом Балараджу (власним дідом, але про це хлопець довгий час мовчить), зрештою знаходить з ним спільну мову та добивається руки його онуки (своєї кузини, так, в Індії це поширено).
Нічого не нагадує?
Авжеж. “Скажене весілля”, вся серія. До сільського патріарха Середюка заявляється чужак/чка, що претендує бути членом родини, спершу зустрічає нерозуміння, але потім все повертає на краще.
Ще раз підкреслюю, що “Govindudu Andarivadele” — ніякий не шедевр, а звичайна комерційна поробка, яких щороку випускають тисячу на рік, і коли я кажу “тисячу”, я навіть применшую. Але наскільки він кращий!
Отже, почнемо вивчати рецепт масали.
1. Чай, тобто ідея
Головне в масалі це чай. Просто якісний чорний чай. А в кіно-масалі таким головним компонентом працює ідея.
Ось із чого треба починати, і ось перший урок, який наше кіно може взяти в індійського: розважальне не значить безідейне. Так, ідеї в масалі простецькі: чому суджено, те збудеться, але доля допомагає тим, хто сам собі допомагає (“Шакті”), справжня мужність — несті мир, а не ворожнечу (“Мірчі”), справжнє кохання триває навіть у переродженні (“Великий воїн”) справедливість та честь вищі за кревні зв’язки (“Мунна”), хто захищає народ від злочинців — той і є справжній герой (“Наяк”, “Хто він?”), родина — це найвища цінність (“Бунтар”, “Чесний вірний Рама”, “Govindudu Andarivadele”). Можна не погоджуватися з цими ідеями, можна ніяковіти від того, як кострубато вони подеколи оприявнені, але вони там є. Є персонажі, які виступають їх носіями, є персонажі, які заперечують та спростовують їх, є антагонізм між цими персонажами, і в кульмінації він, як годиться, досягає найвищої точки.
Давайте подивимося на “Govindudu Andarivadele”. У нас є дід Балараджу, для якого родина (куди він включає і свою сільську спільноту!) превище за все. Він чекає того ж від інших членів родини, зокрема від старшого сина Чандрасекара — кожен має підпорядкувати своє життя інтересам родини. Але старший син не згоден і пропонує антитезу: особисте щастя та кар’єрна реалізація краще. Звичайно, з тією антитезою дід Балараджу посилає його під три чорти, а оскільки режисер повністю на боці Балараджу, то ще й кар’єру там жаба цицьки дала. Проте в діда з його ідеалами теж не все гладенько: його рідний брат також вважає, що на світі є речі важливіші за родину — зокрема, грошенята. Молодший син, Бангарі, не витримавши вантажу таткових сподівань, шукає розради у пляшці. Кохана онука Сатья лише прикидається традиційною покірною дівчинкою у себе в селі, а сама запалює на танцполах у Хайдарабаді. Племінниця Чітра нещасна, бо не може вийти заміж за Бангарі, якого кохає. Здається, Балараджу руйнує свою власну ідею через свій моральний ригоризм. Може, з ідеєю щось не так? Аж раптом Балараджу отримує неочікуваного спільника в особі Абірама, який теж важає, що родина — це найголовніше, і тому хоче примирити тата з дідом. Після кульмінації, в ході протистояння гопникам свого дядька Абірам показує, що готовий заплатити навіть власним життям за родинні цінності діда, і той, звичайно, прощає сина та пригортає до грудей онука. Ідея про первинність родини правильна, просто Балараджу сам не був готовий пожертвувати задля неї власними амбіціями. Але самовідданість Абірама показала йому неправильність його шляхів: він готовий був жертвувати заради родини щастям кожного окремого її члена, що було не до шмиги тим, чиїм щастям він жертвував. Родина лише тоді міцна, кои люди в ній щасливі. Отепер все правильно, теза й антитеза урівноважені, гармонія настала.
Ідею “Скажених весіль” можна притягнути сюди за вуха, але на відміну від надто принципового Балараджу пан Середюк, ну, тупо расист і ксенофоб. І це не цікаво, бо якй тут може бути синтез? Чого з чим? Яка тут боротьба ідей, коли расизм і ксенофобія — це не ідея, а гівно на паличці? Чи, може, ідея полягає в тому, що расизм і ксенофобія — це погано? Але в кіні немає персонажа чи наратива, який висловлював би це чітко. Ані страждалець-сусіда, якого Середюк весь час дражнить зятем-вірменом, ані сам той зять, ані Франсуа не дають Середюкові відкоша.
2. Вода, тобто характери та конфлікти
Без води не буде ніякого чаю, це зрозуміло. Вода має бути чистою, гарячою, свіжою.
Як вода для масали на столі, так для масали в кіно важливі яскраві, накидані двома-трьома мазками пензля персонажі. Але ці два-три мазки необмінно кольорові й колоритні, тому персонажі не виглядають пласкими.
Не треба перебирати з психологізмом, вода — вона проста. Але при цьому вона дає об’єм та наповнення, вона яка завгодно, але не пласка. Кожен з провідних персонажів “Govindudu Andarivadele” наділений логічним внутрішнім конфліктом: Балараджу хоче вести своє село шляхом прогресу, але діє при тому як середньовічний феодал. Абірам щирий юнак, але задля того, щоб завоювати довіру діда, йому доводиться брехати. Сатья хоче бути сучасною розкутою дівчиною для себе і традиційною скромною дівчиною для батька з дідом. І таке інше. Ці конфлікти органічно рухають сюжет.
Характери героїв у “Скаженому весіллі” — тупо карикатурні. Середюк, Ашот, Франсуа — взяті просто з анекдотів, дочок годі й намагатись розрізнити між собою, Леся Самаєва намагається якось врятувати свою роль, але є межа акторським можливостям. Відповідно, конфлікти притягнуті за вуха, а не є органічним наслідком зіткнення характерів. Середюк — расист та ейджист, з цього багато не витягнеш. Його неприязнь до Франсуа пояснюється і вичерпується тим, що Франсуа чорний. Оскільки колір шкіри не є характером людини, кожне зіткнення Середюка з Франсуа не веде нікуди, взаємодію між ними треба щоразу витискати з повітря. З Юрієм трохи краще: з-під ейджизму Середюка пробивається додаткова мотивація: заздрість до верствака, який добився більшого. Аж ніяк не додає глядацьких симпатій Середюкові і те, що в третій часті, де він вирішив завести собі молоду коханку, до цього букету додається ще й подружнє зрадництво. К-к-комбо! Чому цей мудило в нас головний герой, а не головний антагоніст, і чому ми маємо йому співчувати?
Майже всі персонажі в “Govindudu Andarivadele” наділені як негативними (щоб рухати конфлікти) так і позитивними рисами, і тому за конфліктом цікаво спостерігати. Будь-який драматург, вартий своєї солі, підтвердить, що найцікавіше — не той конфлікт, де один правий, а інший ні, а той, де кожен правий по-своему. Балараджу поводиться з Бангарі та Чітрою як самодур, забороняючи їм одружитись. Але ж Бангарі п’яниця, і частково Балараджу правий: навіщо Чітрі таке щастя? Абірам добрий та щирий юнак, але з Сатьєю він поводиться як козліна. Сатья ображена на нього за те, що він шантажує її фотками з п’яної вечірки, і ми розуміємо дівчину, але коли вона підбурює дядька з компанією побити Абірама, це вже якось занадто. Навіть головний лиходій цього кіна, молодший брат Балараджу, не змальований цілковито чорною фарбою і десь має рацію: побудова якогось заводу збагатила би село, інша справа, що й Балараджу правий: якщо це буде пивний завод, народ хутенько зіп’ється. Всі конфлікти органічно витікають з характерів та обставин.
3. Молоко, тобто сюжет
Масала не масала без молока. Кіномасала не масала без інтригуючого сюжету. Індійці обожнюють сюжетні вихиляси, і зазвичай у середні фільму на глядача чекає ОЦЕ ТАК ПОВОРОТ! Нахабний та жадібний гід — насправді агент індійської розвідки (“Шакті”)! Четверо ключових героїв — аватари середньовічної царівни, її охоронця, ворожого полководця та зрадлвого генерала (“Великий воїн”)! Головний герой заприятелював з убивцями своєї матері, щоб втертися до них в довіру (“Мірчі”)! Головний лиходій — насправді батько головного героя (“Мунна”)! Хмм, десь ми таке вже бачили…
Або принаймні показують Великий Флешбек, який пояснить нам, як герої дійшли до такого життя. Або роблять і те, й інше.
Треба визнати, що ці оцетакповороти не завжди насправді винахідливі та несподівані, Часто вони заїжджені. Але інколи масалі вдавалося мене здивувати. Наприклад, у “Мірчі” спершу здається, що герой втирається до ворожої родини інкогніто через дівчину або через помсту. Але ніт, дівчина — лише прикриття, а насправді він бажає припинити родинну ворожнечу, отакі в нього шляхетні наміри. Або ж у “Рачча” герой б’ється об заклад, що зможе закохати в себе дочку кримінального дона, аж раптом виявляється що насправді це дочка дона організувала заклад, аби хлопець з репутацією відчайдуха допоміг їй вирватися з батькового дому.
До речі, в “Govindudu Andarivadele” крутого оцетакповороту нема. Але є досить сюжетних ліній, щоб глядач не нудьгував: Абірам хоче помирити діда з батьком і водночас крутить з Сатьєю, Бангарі намагається добитися руки Чітри, брат Балараджу зі своїм одрістом Баачі хоче прогнути Балараджу на побудову пивзаводу, а тут ще й сестра Абірама Індіра приїхала з Лондона, і кожен щось робить задля досягнення своєї мети, і разом це складається в доволі закручену фабулу.
У “Скажених весіллях” раз за разом повторюється один сюжетний хід: Середюк робить щось, щоб зірвати весілля своєї дитини, але цілковито в тому провалюється. Знов і знов, da capo, три фільми поспіль. Ця сюжетна заїжджена платівка походить напряму з погано пропрацьованого характеру та профуканої ідеї. Без ідеї в героя нема мети: єдне, чого хоче Середюк — це щоб донька НЕ виходила за Франсуа; Франсуа ж де-факто вже є одруженим та живе з коханою як чоловік, він може закріпити це документально в будь-який момент, згода Середюка йому потрібна лише для галочки, і це зводить всяку інтригу на ніц. Та ж сама ситуація поторюєтья з Юрієм та Радою. Нема серйозних ставок — нема сильних прагнень — нема цікавих вчинків, дії та протидї.
Так, частенько сюжет масали — чистісінька тобі Санта-Барбара, а сценаристи плодять перипетії заради перипетій, бо індійці люблять доооооовге кіно, і не люблять нудьгувати. Але навіть це краще, ніж одна й та сама перипетія на повторі три фільми підряд.
Українським сценаристам треба вчитися в індійських писати цікаві закручені сюжети.
4. Перець, тобто проблематика
Перець додає масалі гостроти та спонукає споживача пити ще і ще. Близька глядачеві проблематика дає глядачеві кіно-масали відчуття спорідненості з героями.
Масала не боїться жорсткої проблематики. Так, на відміну від серйозного кіна — такого, як “Стаття 15”, “Кантара” чи “Рангасталам” — масала не педалює її в ключі суворого реалізму. Але масала від неї і не сахається. Наприклад, у “Мірчі” та у “Кантарі” однаково піднімають проблему містечкових лендлордів, які підминають під себе закон та самодурствують. Просто в “Мірчі” проблема розв’язується добрим словом та стусанами, бо це розважальна масала, і злий лендлорд кається, примиряється зі своїми ворогами та виправляється. А в “Кантарі” все виливається в жорстоку різанину, бо реалізм. Хоча ніде правди діти, буває й масала з жорстокою різаниною. Але в таких випадках реалізмом теж не пахне, індійці люблять навіть мордобой на базарі перетворити в епічне побоїще.
Проте, в “Govindudu Andarivadele” нічого такого нема, хоча трохи махачу є. Це ж мила родинна комедія. Як же там додають перцю в вигляді певної соціалки?
Почнемо з загальної атмосфери. Село, яке показане в “Govindudu Andarivadele” — дуже ідеалізоване. Але у порівнянні з ним вигадана Яблунівка — ну зовсім пластикова. Навіть рожевий палац діда Балараджу та його великої родини (це не перебільшення, він правда рожевий, як будиночок ляльки Барбі) не виглядає таким глянцевим, як оселя Середюків.
Надалі, індійці не соромляться побудувати головний конфлікт на тому, що в багатьох їхніх селах нема лікарень ба навіть фельдшерських пунктів. Все починається з того, що Балараджу за власний кошт будує лікарню, а сина посилає навчатися медицині, щоб, повернувшись, він у тій лікарні працював. Але Чандрасекар, отримавши освіту та шлюбну пропозицію від родини американських індійців, дочка яких теж є докторкою, не хоче працювати десь в гребенях і воліє ганятись за довгим доларом. І це ще одна соціальна проблема Індії: від’їзд спеціалістів за кордон. Знайомо, чи не правда? Не кажучи вже про патріархальну манеру порядкувати життям своїх дітей. З одного боку, Балараджу переслідує шляхетну мету, з іншого — він поводиться з сином як з кріпаком.
Чим зайнятий Середюк у “Скаженому весіллі”? Ну, він директор краєзнавчого музею. Тому що, знаєте, це дуже типово для українського села, мати власний краєзнавчий музей. І найбільша проблема — це те, що миші погризли опудало кота. До біса актуально.
Щоправда, у другій частині начебто намагаються загострити проблематику, ввівши лінію з продажем музею під забудову ТРЦ. Але ця проблема просто розсмоктується, бо землю придбала фірма Юрія. А коли дерибан вчиняють майжt родичі, то вже начебто і не дерибан
Або інше порівняння: Бангарі умовляє Чітру погодитись на “згвалтування”, після якого Балараджу нічого не залишиться, як видати Чітру за Бангарі. Чітра, на щастя, реагує як здорова людина, тобто, каже Бангарі забратися під три чорти. Конфлікт розв’язаний у комедійному ключі, але кожен індієць знає, що насправді проблема стоїть гостро: таких зґвалтуваннь в Індії щодня трапляються десятки тисяч, і далеко не завжди зі згоди дівчини.
Кли Абірам чує про цей “подвиг” Бангарі, він настільки не може укласти собі це до голови, що обливається холодною водою з глека, аби прийти до тями, отака то дичина в очах хлопця, що отримав європейське виховання.
Чи реагує хтось на дичину, яку чинить Середюк, саме як на дичину? Чи адресується до проблеми расизму (так, вона є системною проблемою в Україні) як до проблеми? Риторичне питання.
Наш розважальний кінематограф начебто не хоче бруднити ніжки в актуальній проблематиці. Навіть за Совка підхід до нагальної проблематики не був таким беззубим. Хоча почекайте, у нас же є “Мої думки тихі”, “Я працюю на цвинтарі” і “Люксембург, Люксембург”, і ці фільми, не сахаючись соціалки, є… страшно сказати… успішними? Тобто, глядач насправді не боїться гострого перцю проблематики?
Та ні, єресь…
5. Інші прянощі, тобто акторська гра, діалоги, візуал
Гаразд, про діалоги в масалі я можу судити лише опосередковано, бо перескакую мовний бар’єр на паличці англійських субтитрів. Моє загальне враження — вони дуже, як сказали б англійці, cheesy, вони реально як той плавлений сир зі смаком грибів, лососини або шинки, їх мажуть на хліб сюжету жирними мазками. Хоча вони ще дуже скромні у порівнянні з індійським кіно 80-х, де кожен цвях забивали по самісіньку шляпку і ще на пару сантиметрів в глибину, а актори перегравали так, наче грали на оперній сцені.
Проте ця “жирність” діалогів часто межує з іронією. В масалі персонажі начебто розуміють, що грають в масалі. Інколи автори налягають на четверту стіну так, що майже проламують. Наприклад, коли Абірам, якого задовбало те, що друга гілка родини намагається його вже не на жарт вбити, переходить до погроз, він каже: “Віднині жодних діалогів не буде. Тількі екшен!” Згодом йому повертає ці слова Сатья, коли погрожує вбити себе, якщо Абірам дозволить Балараджу видати її за іншого. “Я з тобою не даілоги веду, я тобі правду кажу!”
В наш час майже не переграють, а коли вмикають на максимум пафос, як того вимагають умовності жанру, то у них виходить дуже щиро. Ні в кого не побачиш на обличчі виразу “Боже, що я тут роблю?” Ніхто не халтурить. Ніхто не грає в пів сили, наче береже себе для майбутнього “справжнього” кіна. Прабхас, Рам Чаран, Аллу Арджун, Рама Рао молодший, Пріянка Чопра, Ілана, Анушка Шетті, Пракаш Радж — це все зірки першої величини, і ні в кого з них не читається в очах “Я тут лише заради грошей”.
В наступному розділі є відео танцювального номера, про який ми ще поговоримо, але я хочу про один момент цього відео написати вже зараз. Там є пауза, коли музика замовкає, і ніхто не вимовляє ні слова, всі грають лише обличчями, очима та жестами, напруга наростає, аж поки музика не починається знову, знаменуючи розрядку. Подивіться, як відігрують цей момент Пракаш Радж та Рам Чаран.
Чи є такий момент у “Скажених весіллях?”
Я вже не кажу про відіграння любовних стосунків. Масала в цьому відношенні примудряється бути водночас чуттєвою та цнотливою. Максимум, що можуть дозволити собі персонажі на екрані — це поцілунок. Я лише раз бачила, щоб режисер експліцитно показав: так, герой з героїнею переспали, ось вони вранці прокидаються в одному ліжку. Решту фільмів можна показувати ученицям недільної монастирської служби перед першим причастям.
Крім пісень. Пісенно-танцювальні номери, які іллюструють еротичні мрії героїв — це просто бенкет чуттєвості. Слова і рухи дуже відверті, і коли героїня співає “Від одного твого погляду я втрачаю невинність”, а Прабхас палає на неї чорним очима, одразу згадуєш, що у них там батьківщина Кама-Сутри. Коли Абірам краде або вимагає шантажем поцілунки та доторки Сатьї, екран димться.
Пристрасті героїв “Скажених весіль” не віриш. Жодному слову, жодному поцілункові, жодним обіймам. І хоча вони багато говорять про кохання, мова тіла каже “ми на роботі”.
Операторська робота у “Скажених весіллях” зроблена на гідному професійному рівні, але в “Govindudu Andarivadele” вона більш осмислена. Наприклад, коли Балараджу таки розкриває обман Абірама та виганяє його зі свого дому, він переживає цю подію, лежачи в кріслі в напівтемній вітальні свого великого будинку. Камера зависає над ним, дивлячись зверху вниз, і він виглядає маленьким і дуже нещасним. У наступній сцені, коли його дружина Бебі картає його за те, що він зневажив онука, його показують збоку. Він лежить, займаючи собою майже весь кадр, важкий та незворушний, мов скеля, а її обличчя над ним сяє маленьким розгніваним сонечком. І нарешті, коли вона виносить свій вердикт: “Ніякий ти не бог, а звичайна людина! Поїж вже, бо зранку нічого не їв!” — ми розуміємо, ким показує його камера: поваленим ідолом.
Це не бозна які складні й новаторські операторські трюки, але вони використані в цьому фільмі дуже свідомо та вчасно, а не просто щоб показати “О, я вмію в данський кут!”
І нарешті — більшість масал дуже красиві. Індійці і досі носять своє національне вбрання на рівні з європейськими костюмами, і не вагаються витискати з цього максимум візуальної виразності, а то й взагалі міксувати стилі. Це не виглядає шароварщиною, хоча вони теж залюбки носять шаровари. А коли вже вони показують свої національні свята, особливо холі, свято фарб, — то затьмарюється будь-яка веселка. Колись і ми ж так могли. Були такі “Тіні забутих предків”, а? Пам’ятає хтось?
6. Цукор за смаком — пісні й танці
Я просто скажу: НІ, ПОКЛИКАТИ ВИННИКА НЕДОСТАТНЬО!
Просто подивіться цей музичний номер. Просто подивіться. Абірам щойно провернув інтригу, якою він страшенно пишається: переконав Балараджу покликати Бангарі на сімейне свято, вручення дорослого сарі одній з численних онучок. Це перший крок до примирення, і Абірам дуже радий, що його зроблено, далі буде легше. А Бангарі радий, що зміг побачити Чітру. Чітра також рада. Сатья рада, що може танцювати з Абірамом. Бебі рада, що родина знову разом. Балараджу радий, що завдяки дипломатії Абірама йому не довелося поступатися гордістю. Але над всією цією радістю тінню нависає загроза: що буде, коли Балараджу дізнається, що Абірам — його внук, син опального Чандрасекара? Абірам боїться втратити довіру діда, і має на це всі підстави. Тому він якомога довше відкладає момент зізнання. А ще він закоханий в Сатью, і її він теж може втратити, якщо Балараджу розгнівається через обман.
І все це є в танці, в його драматургії.
А тепер, передивіться ще раз, і зверніть увагу на Каджал Аґґарвал, яка грає Сатью. Вона класна актриса, але зовсім не вміє танцювати. Але якщо на це не зважати — то цього й не помітно. Танець поставлений так, що Каджал достатньо робити якісь нескладні рухи, а головну роботу виконує її партнер, чудовий танцюрист Рам Чаран.
І цього не побачиш, якщо не знаєш, на що дивитися. Ось що таке майстерна хореографія. В масалі можуть всрати що завгодно: сюжет, діалоги, спецефекти, але ніколи — танцювальний номер.
І знаєте, що особливо прикро? Ми можемо не гірше. А може, й краще.
Звідки мені це відомо? Ось звідки:
Це “Наату, наату”, пісня, що взяла “Оскара”. Це Київ, Маріїнський палац, і всі в кадрі, крім чотирьох ключових героїв — українці. Так, цей великий складний номер зроблений українськими хореографами, танцюристами і акторами. Це вам не “Молода вовчиця”.
То що, виходить, для індійців можемо, а для себе — ні?
7. Останнє — змішати
Масалу називають масалою, власне, за те, що це — мішанка жанрів. В “Govindudu Andarivadele” є трохи від родинної драми, трохи ромкома, трохи комедії, і щонайменше чотири видовищні бійки.
У нас навпаки, чомусь прийнято дбати про чистоту жанру. Коли я створила сценарій своєї першої мелодрами, я була дещо приголомшена вимогою продюсерів повикидати з нього всі жарти. У бойовику чи детективі жарти дозволені, але крий боже герой заплаче. Комедія буде уникати соціальної проблематики, соціальна драма — музики.
Знаєте що? Індійці плюють на цю расову чистоту з висоти Гімалаїв. Якщо взяти поодинці те, що люди люблять — це буде добре. Але якщо це змішати — буде ще краще! Тож хай герої закохуються, жартують, борються з соціальною несправедливістю, виписують та отримують в пику, і не забувають при цьому співати і танцювати протягом двох з половиною годин!
І цей підхід ми абсолютно можемо запозичити. Навіть не за всі гроші світу.
П.С.: повністю “Govindudu Andarivadele” можна подивитись тут, на Ютубі, з англійським субтитрами: